Є слова, які ніби прості. Чуєш їх з дитинства, вживаєш майже автоматично – а варто сісти писати текст, і рука зависає над клавіатурою. “Коли не коли”. Стоп. Що з дефісами? Разом чи окремо? “Коли-не-коли” – саме з цієї категорії. Воно живе в розмові, у піснях, у постах, у шкільних творах. А от з правописом постійно виникають сумніви.
Що означає слово “коли-не-коли” і як воно працює в мові?
Почнемо з сенсу. “Коли-не-коли” – це прислівник. Він означає: іноді, час від часу, зрідка, не регулярно. Не щодня. Не постійно. Так, між іншим.
Коли-не-коли я згадую ті дивні розмови на кухні.
Вона коли-не-коли телефонує, і цього достатньо, щоб день став світлішим.
Слово трохи ліниве за характером. Воно не про чіткий графік, а про випадковість, настрій, життя як є. І саме тому його так люблять у живій мові.
Як писати “коли-не-коли” за новим правописом?
За чинним українським правописом складні прислівники, утворені повторенням одного й того самого слова або з додаванням частки, пишуться через дефіс. Саме сюди і потрапляє наше "коли-не-коли".
Правильний варіант один: коли-не-коли. Два дефіси. Без пробілів. Без варіантів. Не разом. Не окремо. І не з одним дефісом. Саме так, як звучить у ритмі мови – трохи рвано, трохи хвилясто.
Новий правопис це правило не скасував і не змінив. Якщо коротко: як писали, так і пишемо. І це навіть добре, бо хоча б тут без сюрпризів.
Чому не можна писати інакше?
Іноді трапляються такі варіанти:
- коли не коли – ніби окремі слова, але сенс уже розпадається;
- коли-неколи – один дефіс, другий загубився… шкода його.
Усі ці форми вважаються неправильними з точки зору правопису. Вони можуть з’являтися в переписках, чернетках, коментарях, але в тексті для сайту, блогу, навчальної роботи – ні. Краще не ризикувати.
Як легко запам’ятати написання слова “коли-не-коли”?
Є простий трюк. Уяви собі ритм: коли – не – коли. Три частини, три паузи, два дефіси між ними. Ніби кроки. Або ще так: це повтор слова “коли” з часткою “не” посередині. Повтори в українській мові майже завжди дружать із дефісами: де-не-де, ледве-ледве, тишком-нишком. Логіка та сама. Чесно, після кількох разів рука сама тягнеться ставити дефіси. Автоматично.
Типові помилки у вживанні “коли-не-коли”
Щоб закріпити, зберемо найпоширеніші промахи в один список:
- Написання без дефісів: коли не коли.
- Написання разом: колинеколи.
- Пропуск одного дефіса: коли-неколи.
- Використання слова не за змістом (коли мається на увазі “часто” або “постійно”).
- Надмірне повторення в тексті – слово гарне, але якщо воно в кожному абзаці, читач втомлюється.
Краще один влучний раз, ніж десять механічних.
Приклади речень із правильним написанням
Щоб око звикло, ось кілька живих прикладів:
- Коли-не-коли корисно просто помовчати і нічого не планувати.
- Він телефонує рідко, але коли-не-коли дуже влучно.
- Ми коли-не-коли зустрічаємося, п’ємо каву, згадуємо старі історії.
- У цьому домі коли-не-коли чути сміх, і цього достатньо.
Звучить природно. Не ріже слух. Так і має бути.
Мова – жива штука. Вона не любить надмірної стерильності. Десь можна помилитися, десь – засумніватися, десь – перепитати. Це нормально. Але є речі, які варто просто запам’ятати і рухатися далі. “Коли-не-коли” – одна з них. Два дефіси, одна форма, жодних компромісів. І так, коли-не-коли навіть корисно повертатися до таких дрібних мовних питань. Вони дивно дисциплінують думки. І текст потім дихає рівніше.