Дощ — це не лише природне явище, а й джерело натхнення для багатьох митців. Вірші про дощ створюють особливу атмосферу, яка допомагає відчути всю красу та глибину цього природного процесу. Чи то короткий віршик про дощик для дітей, чи вірш про дощову погоду для дорослих — кожен з них приносить своєму читачеві радість і спокій. Для тих, хто любить осінню атмосферу, є і чудовий вірш про осінній дощик, що сповнює серце теплом навіть у найпохмуріші дні. У цій добірці ви знайдете як красиві вірші про дощ, так і маленькі поетичні рядки, що подарують вам усмішку і гарний настрій.
Вірші про дощ і кохання
Дощ може бути символом не лише природи, але й почуттів. У віршах про дощ і кохання зливаються меланхолія і ніжність, що робить ці поезії особливо емоційними.
Холодний дощ нашіптує кохання,
Веде по вуху спокій і добро.
Навіяв знову втрачене бажання,
Те, що колись життям моїм було.
І нагадав про теплі дні і ночі,
Про шите щастя нитками бабусь,
Про те, як випікала доля очі
Тим, чого зараз більше не боюсь.
Навіє сон хмільна гроза червнева,
Коли малими грали у квача.
Відкрию очі — гляну: біла стеля
І притулюсь коханого плеча…
Щось задощило на душі.
Застукотіло в шибки.
І вже чиїсь нічні вірші
Читає вітер хрипко.
До когось, певно, заграє.
Малюється словами.
Не знає він: то в нього є
Кохання до безтями
Чи то здалось на певну мить.
І дух перехопило.
Дощами ніч моя шумить.
І сни тривожить вміло.
А завтра пройде. Або ні.
Казати передчасно.
І лиш слова ті вітряні
Звучать мені виразно.
Він малював.
Краплини падали із хмар.
Вона не знала, що малює він для неї.
Він все чекав,
Що цей від Бога даний дар
Вона побачить.
Дарував їй орхідеї
І фарби кольору
Її ясних очей.
Він відкривав своє кохання на мольберті.
Він малював,
Краплини падали до ніг.
Думки були всі щирі та відверті.
Картини теж.
І те все бачила Вона.
І не давала їх серцям спокою
Любові безсловесна таїна,
Яку у цьому світі знали двоє…
Дощило темними дощами.
Холодним вітром крило світ.
А я дивилась до безтями
На далі чорний оксамит.
Не видно обріїв.
Простори.
Горіли вікна.
І мости
здавалось поєднають скоро…
Хоч ні.
Пробач.
Або прости.
Або забудь.
Чи просто зникни.
У темряві серед дощу
До несподіванок я звикла.
Ти знаєш – звісно, що прощу.
Єдине: в душу не просися.
Тобі там місця вже нема.
Дощило на багряне листя,
І наливало аж сповна.
А я дивилася навколо
Світ холодом дихнув мені.
Замість прощай,
Кажу – ніколи.
Минуле.
Вітер.
Дощ.
Вогні…
Кохання в дощ це так цікаво!
Настіж відчинене вікно,
А поряд два горнятка кави
І відкорковане вино…
Кохання в дощ, це так не звично
Коли сльоза по шибці б’є,
Палає блискавка містично
І грім вигукує своє…
Летять додому перехожі
Пірнає змочене взуття…
Кохання в дощ це так не схоже
На всі щоденні відчуття…
Посеред ночі дощ пішов,
Зашелестів, як збіжжя, в полі.
Ми вийшли під його покров
З-під явора чи з-під тополі.
Він увільнив нас від одеж –
Зняв, як різьбяр, із плоті глину.
Те, що при сонці не знайдеш,
Знайшов наосліп за хвилину.
Він лоскотав, мов колоски,
Стелився, обвивав рамена.
Вмивала душ сяйні листки
Його теплінь благословенна.
Хоч ти не дощ, але стікаєш по обличчю,
Не море ти, але на смак солона,
Коли прийду в твоє я місто по узбіччю,
Не проганяй мене з свого порога.
Можливо я дійду до тебе тільки по складам,
Бо буквам розберусь або на розділові,
Тобі молитись буду і твоїм богам,
Як в день, так і в нічній густій покрові.
Ти посміхайсь частіше, адже тобі личить,
І погляд твій простий, та ніби океан,
Якби ж мені тебе хоча б на вічність,
Якби ж ще раз торкнути твій душевний стан.
І у дощ, і в холодну зимову сніжницю,
І у спеку, крізь прірву, туман.
І в болото, у темінь, й в мороз -30,
Я прийду, я здолаю все сам.
Я пробачу образи і горді ті вчинки,
Я забуду про все, що колись…
Я для тебе усе, хочеш зірку з картинки?!
Тільки ти назавжди повернись.
Ти пішла в нескінченну й далеку дорогу,
Ти лишила мене без повітря.
Я під вечір, буває, думками з тобою,
Засинаю не вимкнувши світла.
Я ще й досі надіюся, чуєш, на диво,
Що ти прѝйдеш й мене обіймеш,
Що прокинемось вранці ми разом сонливо,
Зі словами «кохання», «авжеж».
Вірші про осінній дощ
Осінній дощ несе в собі особливу атмосферу спокою та роздумів. Вірші, написані про осінню дощову пору, передають усю красу і глибину цієї пори року.
Палає осінь золотом багряним,
Струмує венами калинове вино.
Моє тепло ввійшло в меридіани,
В моїй душі розбурхане Дніпро.
Сумує осінь, слізно листям плаче
Про те, що зледеніло на устах…
Її жахають погляди незрячих,
Що янгола не бачать на плечах.
Шукає осінь серце небайдуже,
Щоб взимку руки холод не скував.
Та не знайшла, дощами терпко тужить,
Збирає сльози в зоряний рукав.
Зтинає осінь час на нитці долі,
Впиваючись у кави теплу млість,
Та скоро вже минуть її гастролі,
Вона для нас лиш загадковий гість.
Прощає осінь все, що не здійснилось,
Прощається…Та не на вік – на мить.
В коханні їй чимало літ божились,
Та від одного лиш струна в душі бринить.
Ще пахне дощем, а не снігом…
Ще я не дістала матусею зв’язаний шарф.
Ще вулиці голі… чекають когось, зомліли…
Одна тільки осінь…з сніжинкою на вустах.
Ще я не смілива, замріяна стала з тобою.
Ще ми не пили гарячий смачний шоколад…
А все одно, знаєш, я в нашій дитячій любові,
каміння обходжу…і не озираюсь назад.
Й будь ласка!… давай ні про що сьогодні!
Бо все ж таки скоро… я маю підти…
Я зовсім не змерзла…то тільки мої долоні,
ти ж знаєш… холодні були завжди.
За що я не лю́блю осінь?
За сіру буденність днів,
За швидкоплинність відносин,
За купу несказаних слів.
За дощ і за втрачену віру,
Стандартний сценарій подій,
Бліду і обвітрену шкіру,
За силу-силенну надій.
За вітер, що дме у вуха,
А потім душею гуля,
За слабкість власного духу,
За те, що холодна земля.
І де б мені не сховатись,
Осінь знаходить мене,
Прохає мене не здаватись,
Аж поки вона не мине.
Айстрово-жоржинова, білокомірцева,
Стрічкою заплетена у русяві коси.
Велично-натхненна, сонячна, взірцева –
За шкільною партою юна моя осінь.
Книжкова, закохана, виноградно-яблучна,
У очах відверто неба чиста просинь…
Золотисто-ніжна молодість нев’януча,
Стежками-дорогами мила моя осінь.
Вальсова, замріяна, впевнено крокуюча…
Сльози-намистинки у ранкові роси…
Пристрасно-багряна, дощиком цілуюча.
Хай найдовша буде золотава осінь.
Грозова, завітрена, тиха листопадова,
Паморозь і сонце, лише зрідка гості…
Квіти, вже останні, трохи душу радують…
Отже хай запізниться ваша зріла осінь.
Я слухаю… осінній дощ іде…
Змиває всі відтінки позолоти…
В калюжах зникло небо голубе,
І тінь надії… у вікні навпроти…
Схилились мокрі клени у журбі,
Осінній дощ з покорою приймають…
Шукаю промінь світла у собі,
І вчусь радіти дням, що наступають…
А зранку дощ осінній накрапає,
Похмуро й сіро-сіро надворі.
Вже й листячка на дереві немає,
І плачуть темні хмари угорі.
Холодний вітер різко повіває
І, навіть, не цвіркочуть горобці.
Осінній дощ калюжі наливає
Й стрибає по наповненій ріці.
І на вербі вже майже голі віти
Спустилися до самої води.
Вже одцвіли останні диво-квіти
Й тепло не скоро вернеться сюди.
Прийде зима і холодніше стане,
Мороз всю землю-матінку скує…
Та осінь ще останню пісню тягне…
Все йде, як треба. Кожному своє…
Холодний дощ осінній накрапає,
І вітер налітає з-за кутка.
Яка ж погода восени буває,
Сумна та ще неприязна така…
Не хочеться виходити із хати,
Та і чого, куди й за чим іти?
Гаряча кава, ковдра волохата,
І по книжках можливо вдаль брести
В якесь століття, у далекі роки,
За кимось підглядати з-під руки…
При цьому не зробити ані кроку,
Лиш авторам цікавим завдяки…
Чиєсь життя на сторінках гортаю,
А хтось його, можливо, пережив.
Чи видумка, та я того не знаю,
Чи хтось страждав, чи хтось когось любив…
Усе можливо, як і в кожній долі,
Та все проходить в книзі і в житті.
Життя стрімке, то не стежина в полі,
Всього в людей буває на путі…
Відклала книжку. За вікном негода,
Не можна вийти, щоб кудись піти.
Холодний сум навіює природа
І непривітні нотки самоти…
Осінній дощ, мов доторки до клавіш…
Об темні шибки дзенькає кришталь,
Листки беріз, мов зорі золотаві,
Вплелись в легку посріблену вуаль.
Сльозяться вікна.Сяєво лимонне
В кімнатну тишу сіють ліхтарі,
Сріблястих крапель соло монотонне
Періщить листя яблунь у дворі.
По черепиці бісером стаккато-
Ох, ці невтішні осені плачі!..
Журлива липа тулиться до хати,
Крізь вікна ловить відлиски свічі.
Ридає небо вперто, мов на збитки,
По склі стікають струмені води
І під дощем, промокнувши до нитки,
Самотня ніч на гойдалці сидить.
А за вікном – осінній дощ,
У шибку б’ється і стікає.
Говорить щось, чи то здалось,
Тривожність з сумом навіває.
А за вікном – нічна стіна.
Зірок ні місяця немає.
Лише біжить дощу сльоза
По склу і срібний слід лишає.
Печальна осені пора.
Похмурі дні і довгі ночі.
З дощем сльозиться і душа,
Й на мокрім місці мої очі.
Цей слід на склі, немов життя
МогО стікають в бездну миті.
Неначе ще і не жила
Та скроні сріблом уже вкриті.
За листопадом – сніг, зима.
Весну ж онуки подарують.
Із ними осінь – не біда.
Життя у радість підфарбують.
Вірші про дощ від українських авторів
Українські поети часто звертаються до теми дощу, вкладаючи в ці вірші свою особливу емоцію та красу рідної природи. У їхніх творах дощ завжди має своє глибоке значення.
Дощик, дощик
Крапає дрібненько…
Я ж думала, я ж думала –
Запорожець, ненько!
Коли б знала, коли б знала,
Відкіль виглядати,
То б найняла, заставила
Стежку промітати.
Аж він іде, аж він іде,
Ступає дрібненько,
То ж то милий, то ж то любий,
Дивітеся, ненько!
Дощик, дощик
Аж із стріхи капотить…
Розсердився мій миленький,
Аж ногами тупотить.
Знову дощ, як із відра!
Мабуть в небі є діра.
Хто зробити її зміг,
Бо біжить дощ з усіх ніг?
Скільки ж ніг у нього є?
Ллється,не перестає…
Чи чотири, а чи дві
Крокували по траві?
Може, сорок ніг в дощу?
Тупотіли досхочу,
Наробили в небі дір.
Хочеш вір, а хоч не вір!
З’ясувати вже пора,
Скільки ніг і де діра?
Тільки я лічити став,
Дощик раптом перестав…
Йде дощ тихенько за моїм вікном…
А, може, це душа нестримно плаче,
Бо все життя покрилось полином,
Й не може більше змовчати терпляче?
Іде той дощ уже не день, не два…
А може, то в душі у мене злива,
І замість того, щоб знайти слова –
Я лию сльози, бо така ”щаслива”?
Ну ж все одно той дощ колись мине…
І хтось навчить, як далі йти і жити,
Щоб слізьми не топило більш мене,
Та допоможе дощ цей пережити! Людмила Степанишена
Дощ веселий став співати,
Усім краплі роздавати,
Впав на тин потім — на хату,
На собаку волохату.
А собака: “Гав, — сваритись, —
Що, не можна зупинитись?
В мене шуба пелехата
Довго буде висихати.
Що мені тепер робити?
В гості сонечко просити,
Щоб пригріло під обід,
Висушило все, як слід?”
Дощ веселий посміхнувся:
“Ну, нарешті, ти проснувся,
А то — спиш, як носоріг,
Геть не миєш своїх ніг!
Будеш ти, тепер чистенький,
Як копійочка, новенький!
А я з хмаркою полину,
Дощ сипну на тополину.”
…Дивлюся ранком —
вже заволочено серпанком
сіреньке небо,
далі став помалу
й дощик накрапати,
і вогким холодком до хати
зайшов притихлий вітерець.. (Леся Українка)
Дощ полив, і день такий полив’яний.
Все блищить, і люди як нові.
Лиш дідок старесенький,
кропив’яний блискавки визбирує в траві.
Струшується сад, як парасолька.
Мокрі ниви і порожній шлях…
Ген корів розсипана квасолька
доганяє хмари у полях. (Ліна Костенко)
Вихопивсь дощик поміж заграв:
чоботи сині, синя сорочка,
сині мелодії понапинав
з неба широкого аж до листочка,
синіми стрілами закресав,
сині листочки дрібно писав —
людям, озерам, лукам за обрій,
ох і смішний же!
І добрий-добрий!
І запрозорились водні гущі,
і посміхнулись темні пущі,
навіть дуби із важкої породи
чухали голови від насолоди.
…Вихопивсь дощик поміж заграв. (Андрій Малишко)
А дощ іде,
а дощ пряде
нитки свої сріблясті.
І де він тільки упаде,
земля розквітне в щасті.
Співати будуть калюжки
в саду зеленовітім.
Розвіша райдуга стьожки,
серпанком оповиті. (Василь Діденко)
Дощик чисто,
Дощик чисто
Умиває наше місто.
Умиває він топольки,
І травичку, і квітки.
І розкриті парасольки,
І барвисті парасольки
Під дощем
Немов грибки. (Надія Кир’ян)
Літній дощ періщить дах
По залізних, по листках.
Чую, чую!
Тра-та-та-та, трам-там-тах!
Скину чобітки тісні я
І штанці я засучу …
По канавці вздовж доріжки
З виском риссю поскачу!
Ева! Бризки, наче змійки!
Вся канава в бульбашках,
І танцює дощ по лавці,
Барабанить в лопухах.
Дощинка впала, свіжа і тремка,
В моїй долоні тихо причаїлась.
Десь поза лугом сплеснула ріка
Крилом своїм заманливим чаїним.
Шепочуть трави. Коники тріщать.
Насвистує в очеретинку вітер.
Заплутавсь в шелюжинових кущах
Лякливий присмерк, мов карась у сітях.
І стигнуть в сяєві дощинки вечори,
Сподіванки несуть в казковім ранці.
В ріллі здрімнуло зерня до пори,
Щоб колоском проклюнутися вранці.
Хмара поле вкрила —
Поле зашуміло,
Колосок хитнувся —
І дощик линувся:
Закапотів над квітами —
Прив’ялими, невмитими;
Над житом і над гречками
Пролився озеречками;
І задзюрчав потоками,
Щоб ми по них потопали!
Благодатний, довгожданий,
Дивним сяйвом осіянний,
Золотий вечірній гість
Впав бадьоро, свіжо, дзвінко
На закурені будинки
Зголоднілих передмість.
Відкривай гарячі груди,
Мати земле! Дощ остудить,
Оживить і запліднить,-
І пшеницею й ячменем
Буйним повівом зеленим
Білі села звеселить.,
1925 p. (Максим Рильський)
Нарешті дощ пройшов такий, як треба,
А то на метр по краплі видавав.
Та й не зійшли ще, правда, хмари з неба,
Можливо ще поллється водограй.
Та хай іде, дощі нам так потрібні,
Без них тепер ніяк не обійтись.
Та хоч які, чи проливні, чи дрібні,
Аби на землю спраглу полились.
Хоч, правда, всі півонії упали —
Важкі голівки стали від дощу.
То ж квіти гарні важко посхилялись,
А я на них дивлюся і мовчу…
Підняти зараз аж ніяк не можна,
Зламаю тільки… Хай вода стече.
Й саменька підніметься квітка кожна,
Як сонечко пригріє гаряче…
Дощ прошумів і от нараз стихає…
А хмара вилилась і вже нема.
І соловей співати починає —
Це щоб природа не була сумна.
Бо всім для щастя треба зовсім мало:
Щоб пісенька звучала й все цвіло.
Щоб дощиком хмаринка поливала
Та тепло всюди, й радісно було.
Тож так і є! В природі все співає,
Зраділа щиро дощику земля.
І буйним цвітом все довкіл палає.
Стоять умиті і ліси, й поля.
Весняний дощ завжди дає надію,
А те тепло, що сонечко несе,
Вселяє в серце людям гарну мрію,
Що буде добре і здійсниться все…
Вірші про дощ для дітей 3-4 років
Дощ — це не тільки для дорослих. Маленькі дітки також можуть насолоджуватися простими, весело-ігровими віршиками про дощ, які відкривають перед ними цей захоплюючий світ природи.
— Звідки дощ іде?
— Із неба!
— Де іде той дощ?
— Де треба!
Без дороги ходить
скрізь —
через поле, через ліс.
— А чи є у нього ноги?
— Та нащо дощеві ноги,
коли ходить без дороги!
Не дощ, а дощенятко за вікном
У шибку стукає маленьким кулачком.
Уже убрало листя у краплинки,
Засяяли на травах намистинки,
Проміння сонця їх позолотило,
Природа усміхнулась ніжно-мило…
Хмарина-мама дощик зве до себе,
Барвиста стежка у блакиті неба.
Сміється радісно маленьке дощенятко,
Біжить веселкою до себе, в хмарохатку.
— Де ти, дощику, живеш?
Як на землю ти ідеш?
— По веселочці — містку
Із хмаринки зараз йду!
Як на пару обернуся
То до хмарки повернуся!
В небі хмарка пропливає,
Літнім дощиком вітає.
Діточки усі радіють,
Підростають та міцніють.
Кажуть: “Нам не треба зливи,
З літнім дощиком щасливі!”
Дощик, дощик, поливай,
Та далеко не тікай.
Не відпустим тебе, ні!
Де ж ти був усі ці дні?
Зачекались ми ще й як,
Поливай і так і сяк,
Рівно, криво і навскіс
Хай краплинок буде ліс.
Даша дивиться в вікно:
“Мамо, там таке було!
Бігли в небі пишногриві
Із хмаринок коні сиві!
Як впіймати їх — не знала,
Я їх тихо рахувала!
Раз, два, три, чотири, п’ять!
Хай хмариночки біжать!”
Враз набігли
Чорні хмари,
Припустився
Дощ-косарик.
Сіяв, віяв —
Не косив,
Тільки трави
Заросив!
Дощова хмаринка
Біла хмара в синій блузі
Низько-низько так висить:
Що там робиться на лузі?
Може, квіточки полить?
Може, вже засохли віти?
Травам нічого попить?
Будуть верби зеленіти,
Ось лиш дощик прилетить.
ди, дощику, iди,
На городи, на сади,
На траву, на квiти,
Що садили дiти.
Щоб травичка пiдросла,
Щоб квiточка розцвiла,
Щоб дiтки маленькi
Росли здоровенькi!
Між травинок — дощ зелений,
На фіалках — синій,
На ромашках — білий-білий,
Сірий — у хмарині.
На червоних черевичках
Крапельки червоні…
І чомусь прозорі зовсім
На моїй долоні.
– Чом ти, дощ, такий ледачий?
Впав і пороху не збив.
Де твоя зухвала вдача?
Хто тебе переманив?
– Я малий, а не ледащо!
Я до вас іще прийду.
Не зупините нізащо,
Доки лад не наведу.
Опустились ластівки низько –
Ходить хмара дощова близько.
Впала крапелька мала з неба,
Як же дощику усім треба.
Впала крапелька одна, друга…
Дочекалася земля друга.
Дочекалися дощу квіти,
Витер сльози рукавом квітень.
Проситься дощ до хати.
– Що ти забув тут, брате,
Чом без дзвінка приходиш?
– Треба! Усім не вгодиш!
Я не умію мовчки!
Раді мені листочки,
Рада мені травичка,
Кличе у гості річка.
Листочок мовив пошепки: – Я чую, дощ іде,
Багато цвіту нашого сьогодні пропаде.
Кахи-кахи! Кахикає сердитий дядько-грім.
За поли вітер смикає. Хитається мій дім.
І хмара круком коситься. Не хмара, а стіна.
Я чую, злива котиться! Ген-ген гуде луна!
То не дощ, то дід патлатий
Гонить хмари біля хати, –
Б’є у шибку кулаком,
Б’є у двері каблуком.
Угамуйся, дідугане!
І коли він перестане?
Як з відра! І рве, й мете!
Дощ у спеку – саме те!
До нас на довгій мокрій ніжці
Дощик скаче по доріжці.
У лужку – дивись, диви! –
Він пускає бульбашки.
Чому дітям потрібні вірші про дощ
Вірші про дощ для дітей — це не просто цікава і захоплююча форма навчання, а й важливий елемент розвитку уяви та емоційної чутливості. Вони допомагають малюкам краще розуміти природу та її явища, формуючи позитивне ставлення до них. Ритмічні та прості вірші про дощ навчають дітей співвідносити слова з образами й звуками навколишнього світу, що сприяє розвитку мовлення та слухового сприйняття.
Віршик “Дощик, дощик, кап-кап-кап”
Цей віршик про дощик стане чудовою грою для малечі, оскільки його веселі та ритмічні рядки легко запам’ятовуються і підходять для розвитку уяви дітей.
Дощик кап-кап-кап –
Капотить.
Вітерець шух-шух-шух –
Летить.
Він свою роботу знає –
Дощикові ритм збиває!
Дощик, дощик, кап-кап-кап,
Тихо стукає в наш дах.
Парасольку ми візьмемо
І гулять підемо!
Кап-кап-кап, кап-кап-кап-кап,
Дощик стукає: “Привіт!”
Кап-кап-кап, кап-кап-кап-кап,
Ми крокуєм слід у слід!
Кап-кап! Кап-кап!
Кап-кап-кап-кап-кап-кап!
Дощик, дощик, кап-кап-кап,
Тихо стукає в наш дах.
Ми вдягнули всі плащі,
Не злякають нас дощі!
Дощик, дощик, кап-кап-кап,
Тихо стукає в наш дах.
Чобітки взуваємо –
В калюжах пострибаємо!
Вірші про дощ для дорослих
Дощ у поезії для дорослих часто несе глибокий символізм. Це час для роздумів, для пошуків внутрішнього спокою та гармонії, що знаходить своє відображення в ліричних рядках.
Просто дощ за вікном…просто осінь бринить
На обірваних вже павутинках…
І римується з сумом оця дощомить,
Застигає в графічних картинках.
Просто дощ за вікном…І в душі, чомусь, дощ
Тихо грає мінорні мотиви.
І дзеркалить калюжно бруківку у площ
Ця осіння замислена злива.
Просто дощ за вікном… Силуети людей
Розпливлись у хвостатих краплинах…
І танцюють думки, як в театрі тіней,
На старих чорно-білих світлинах…
Дощ над озером означає для риб
лиш дорогу до неба, сусіднього з раєм,
але зграї сріблясті пірнають углиб
і вмирають беззвучно. А ми не вмираєм.
Ми ховаєм в кишенях тютюн про запас,
номери телефонів, ключі, амулети
від зрад, але зради весь час
переслідують нас. Пролітають комети,
у вологій траві прослизають вужі,
саламандри мандрують, повзуть черепахи.
Нам ніколи, мабуть, не дійти до межі,
за котрою немає ні смутку, ні страху,
бо під дахом чужим ми марнуємо ніч
віч-на-віч із собою, безжальні, мов діти,
і крізь сльози не бачимо власних облич,
і крізь сміх не уміємо просто радіти.
А дощ іде красивий і печальний,
Бринить сльозою на одній струні,
І навкруги доріженьки дзеркальні
Ховаються в росистій сивині.
Стрімкоголосий вітер без напруги
Сховався у вербовому гіллі,
А дощ іде, а дощ іде по кругу,
Іде прекрасний на моїй землі.
І все навколо наче оживає,
І весь мій край у золоті стоїть,
А дощ іде, а дощ усе змиває,
Змиває зло із прожитих століть.
А дощ іде красивий і печальний.
Ой, не печалься, друже, просто йди,
А пройдеш ти, доріженьки дзеркальні,
Як вийде сонце, стануть із води…
Таких крейдяних хмар не бачив я давно:
вони громадно йшли на сплющене вікно.
Чи втрима рами криж, в якому скалки скла
тернинами стирчать, придатні для чола?
Зсувалися шпилі, мінився колір хмар,
розверзнуте нутро вниз вивергало жар.
І попільнястий грім, огромлюючи слух,
хитав колоду бджіл — хитавсь вощаний дух.
І хвиля налягла — аж скособочивсь дім,
і голос я учув безпристрасний: — Ходім!.. —
Я падав чи летів, бо кам’яним вже став,
до хмари всім єством завмерлим приростав;
не відчував, не бачив, не рухавсь — кам’янів
і тільки німоту повчально розумів.
Крізь тріщини раптові просочувався грім,
була то пам’ять крові — я чітко розумів…
А просто, дощ надворі
І стука в душу вітер.
Роздмухує простори
Та обриває квіти.
А просто, ми не разом
І нічому радіти.
У голові образи
Яких не зупинити.
Не тішимось, не любимось
Не граємось в коханців.
Між іншими загубимось.
Не посміхнемось вранці.
Краплини дощу падають на клавіші фортепіано,
дощ, напевно, приміряв душу Шопена,
вітер підспівує жіночим сопрано
для того, чиє серце возвеличує церковна сцена.
Мелодія, мов Божий дотик, – вістка дана небесами.
Ангели-посильні найбільшого дару – Любові,
котра відчутна тільки обраними, що живуть між нами,
Творцям, що є носіями “блаженної” крові.
тільки вони зможуть розповісти про кохання –
про чистоту безкорисного почуття,
вібрацією звуку зробити у майбутнє послання,
ноту, що відкриває гармонію і пізнання.
Музика – це чиста квітка подаровано щоб берегти,
навчитись вірити і надихатись нею,
котра веде вперед, збуджує, спонукає все могти,
музика – шлях життя, композитор – поводир у цю алею ..
А десь далеко падають дощі,
І музика краплин наповнює серця
Скажи своїй згорьованій душі –
Їй колір суму вже не до лиця..
А десь безмежно квітне обрій,
І пудрою цукровою дерева
Обсипані. Веселий усміх долі,
Нового ранку світло кришталеве..
Розкрий в обіймах сонцю серце,
Злови в долоні крапельку дощу
Тремтливий ранок все об ноги терся,
І шепотів на вухо: “Не пущу..”
Знов біла ковдра вкрила сонну землю,
Пелюсток ніжних тихі хороводи
У руки мрію, світлу і натхненну,
Візьми. І відпусти на ясні води..
Усі ці поетичні рядки — як маленькі двері до великого світу емоцій, що відкривають перед нами красу природи, спокій та глибину почуттів. Вони вчать бачити у звичних речах щось більше, допомагають розуміти себе та навколишній світ через слово.