Максим Рильський – один із найвидатніших українських поетів XX століття. Його творчість, що охоплює понад шість десятиліть, відзначається багатством тем, глибиною думки та майстерністю поетичного слова. У цій статті ми розглянемо 10 віршів автора, які вражають до глибини души.
Життя та творчість Максима Рильського
Максим Рильський (1895-1964) – один із найвидатніших українських поетів XX століття, творчість якого охоплює понад шість десятиліть і відзначається багатством тем, глибиною думки та майстерністю поетичного слова. Народився він у селі Романівка Київської губернії (нині Житомирська область) в дворянській сім’ї. З раннього віку виявляв інтерес до поезії та почав писати вірші ще в гімназії. Після революції 1917 року Рильський активно брав участь у культурному житті України. Він був членом літературної організації “Аспандеф”, а з 1926 року став секретарем, а потім головою Спілки письменників України.
Рильський є автором численних збірок віршів, поем, перекладів та інших творів. Його поезія відзначається щирістю емоцій, глибиною думки та майстерністю поетичного слова. У своїх творах він оспівував красу природи, рідного краю, любов до людини, прагнув до миру та єднання людей. Серед його найвідоміших віршів можна виділити “Моє слово”, “Доля”, “Сто років”, “Київська осінь” та “Троянди й виноград”.
Рильський також багато перекладав з інших мов, зокрема з російської, англійської, французької та польської. Він переклав українською мовою твори таких видатних поетів, як Пушкін, Лермонтов, Шекспір, Байрон, Гете та Міцкевич. За свою творчу діяльність Рильський був удостоєний багатьох нагород, зокрема Державної премії СРСР (1943), Шевченківської премії (1957) та звання Героя Соціалістичної Праці (1960).
Максим Рильський є визначним українським поетом, який зробив значний внесок у розвиток української літератури. Його твори й досі користуються великою популярністю у читачів, демонструючи безсмертну силу його таланту та вічну актуальність його поезії.
Вірші Максима Рильського
Вірші Рильського демонструють його поетичні експерименти, пошуки власного стилю та голосу, а також щирі емоції та роздуми поета.
Мистецтво
Коли усе в тумані життьовому
Загубиться і не лишить слідів,
Не хочеться ні з дому, ні додому,
Бо й там, і там огонь давно згорів, —
В тобі, мистецтво, у тобі одному
Є захист: у красі незнаних слів,
У музиці, що вроду, всім знайому,
Втіляє у небесний перелив;
В тобі, мистецтво, — у малій картині,
Що більша за усей безмежний світ!
Тобі, мистецтво, у твоїй країні
Я шлю поклін і дружній свій привіт.
Твої діла — вони одні нетлінні,
І ти між квітів — найясніший квіт!
НЕ КИДАЙСЬ ХЛІБОМ…
— Не кидайсь хлібом, він святий,—
в суворості ласкавій,
бувало, каже дід старий малечі кучерявій.
— Не грайся хлібом, то ж бо гріх! —
іще до немовляти,
щасливий стримуючи сміх, бувало, каже мати.
Бо красен труд, хоч рясен піт,
бо жита дух медовий
життя несе у людський світ
і людські родить мови.
Хто зерно сіє золоте
в землі палку невтому,
той сам пшеницею зросте
на полі вселюдському.
Любов чи ні
Любов чи ні — не знаю…
Тінь, смуток, тишина,
Ніде життя немає,
На світі ти — одна.
Колись було — чи снилось…
Забулось — чи пройшло…
В душі давно згубились
Людське добро і зло.
У тьмі сіріють віти.
Ні руху, ні людей…
Одно лиш є на світі:
Огонь твоїх очей.
Люби природу не як символ…
Люби природу не як символ
Душі своєї,
Люби природу не для себе,
Люби для неї.
Вона — не тільки тема вірша
Або картини,—
В ній є висоти незміримі
Й святі глибини.
У неї є душа могуча,
Порив є в неї,
Що більший над усі пориви
Душі твоєї.
Вона — це мати. Будь же сином,
А не естетом,
І станеш ти не папіряним —
Живим поетом!
Солов’ям України
В розлуці а вами, солов’ї Вкраїни,
Так ниє серце, що аж сміх бере
З самого себе. Хоч воно й старе,
А в рідний край, як в юність давню, лине.
Дива Версаля, Лувру красота
Та й Ейфелева башта не поможе.
Воно, звичайно, гостеві негоже
В Парижі думать про свої міста,
Про Лохвицю, про Миргород, про Сквиру,
Про Голосіївський веселий гай,-
Булонський ліс, поете, споглядай,
Подібний i до раю, і до виру!
Тут люди приязні. Навкруг рясні
Стоять сади, платани і каштани,
Та шелест верб у пам’яті не тане,
Вія ще чутніший тут, на чужині.
Ти груди краєш поглядом дитини,
Печеш і мучиш, рідний краю мій,
П’яниш, як жоден на землі напій…
Тужу за вами, солов’ї Вкраїни!
Мова
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур’ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе своїм живим життям.
Прислухайтесь, як океан співає —
Народ говорить. І любов, і гнів
У тому гомоні морськім. Немає
Мудріших, ніж народ, учителів;
У нього кожне слово — це перлина,
Це праця, це натхнення, це людина.
Не бійтесь заглядати у словник:
Це пишний яр, а не сумне провалля;
Збирайте, як розумний садівник,
Достиглий овоч у Грінченка й Даля,
Не майте гніву до моїх порад
І не лінуйтесь доглядать свій сад.
Поцілунок
У темній гущині її я наздогнав.
Вона, вже лежачи серед пахучих трав,
Руками пружними од мене одбивалась.
Нарешті стишилась — і дивне диво сталось:
Уста, що і мене, і весь мій рід кляли,
Мов квітка багряна, до мене простягали
Свій келих, сповнений солодкої знемоги.
Натомлені з біги стрункі та дужі ноги
Біліли мармуром під місяцем німим, —
І тихим голосом, охриплим та чудним,
Вона промовила: “Жорстокий переможче!
Упасти в цім бою для мене найдорожче”.
БІЛІ МУХИ
Білі мухи налетіли —
Все подвір’я стало біле.
Не злічити білих мух,
Що летять, неначе пух.
— Галю, Петрику, Кіндрате,
Годі, ледарі, вам спати! —
І побігли до санчат
Галя, Петрик і Кіндрат.
Всі з гори летять щодуху.
Щоб спіймати білу муху,
А санчата їм усім
Змайстрував старий Максим.
Яблука доспіли, яблука червоні!
Яблука доспіли, яблука червоні!
Ми з тобою йдемо стежкою в саду.
Ти мене, кохана, проведеш до поля,
Я піду — і, може, більше не прийду.
Вже-я любов доспіла під промінням теплим,
І її зірвали радісні уста,-
А тепер у серці щось тремтить і грає,
Як тремтить на сонці гілка золота.
Гей, поля жовтіють, і синіє небо,
Плугатар у полі ледве маячить-
Поцілуй востаннє, обніми востаннє;
Вміє розставатись той, хто вмів любить.
Бодлер
В раю блаженних мук, де на тонких стеблинах
Ростуть, звиваються химерні квіти зла,
Подібні до очей жіночих і звіриних, —
В пекельному раю його душа жила.
Лякати буржуа, назватись людоїдом,
Що хтів би скуштувать малесеньких дітей;
Впиватися гірким, самотним, тонким медом
Нездійснених бажань і неживих ідей, —
І бачити в вині безстидної таверни
Вино Причастія, єдину кров Христа…
Хіба таке життя, потворне і химерне,
Не зветься: красота?
Майстерність поетичного слова Рильського, його вміння передавати найтонші відтінки людських переживань і краси навколишнього світу роблять його поезію вічною та незабутньою.