Сергій Жадан – один з найвідоміших сучасних українських письменників, чиї твори вражають своєю щирістю, емоційністю та глибиною. Його вірші, пронизані болем за рідну землю, любов’ю до життя та вірою в людей, не залишають байдужими жодного читача. У цій статті ми надаємо 7 віршів Сергія Жадана, які, на нашу думку, здатні зачепити найглибші струни вашої душі.
7 віршів Сергія Жадана
Вірші Жадана та їх аналіз:
Вірш
Пливи, рибо, пливи –
ось твої острови,
ось твоя трава,
ось твоя стернова:
править твій маршрут,
шиє тобі парашут,
пасе тебе в глибині
при своєму стерні.
Коли зелені зірки
падають в гирло ріки,
тоді твоя стернова
промовляє слова:
це ось – мої сни,
це – рибальські човни,
це – ніч, це – течія,
це – смерть, певно, моя.
Життя – це тиша й сміх.
Його стане на всіх.
Його вистачить всім –
всім коханням моїм.
Тому лети, рибо, лети –
я знаю всі мости,
знаю всі маяки,
роблю все навпаки.
Лише твої слова,
лише таємниці й дива,
лише сповідь і піст
в одному з портових міст.
Кохай, рибо, кохай,
хай безнадійно, хай,
хай без жодних надій –
радій, рибо, радій.
Любов варта всього –
варта болю твого,
варта твоїх розлук,
варта відрази й мук,
псячого злого виття,
шаленства та милосердь.
Варта навіть життя.
Не кажучи вже про смерть.
Аналіз вірша
Жадан використовує багату метафорику та символіку. Риба, стернова, зелені зірки, мости, маяки, портові міста – всі ці образи створюють багатошаровий текст, відкритий для різних тлумачень. Вірш написаний у вільній формі, що надає йому динамічності та емоційності. Автор використовує повтори слів та фраз, що підкреслює головні ідеї вірша.
Вірш
І жінка з чорним, як земля, волоссям,
яку я знаю вже стільки років,
живе собі, не переймаючись зовсім,
поміж ранкового світла й вечірніх мороків.
Поміж заліза й гарячого листя,
поміж стін і пташиних криків,
поміж підземних русел, що переплелися,
поміж усіх своїх снів і фріків.
Вона ходить собі на стадіони й ринки,
ховаючи в куртці телефон і флягу.
І я готовий палити сусідські будинки,
щоби вона звернула на мене увагу.
Я готовий позбавити міста керування
і на портвейн перетворювати озерну воду,
лише б вона, згадуючи про моє існування,
писала мені листи про життя і погоду.
Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,
лише б бути ближче до її ніжності й люті
і слухати її постійні байки
про те, з ким вона спить і кого вона любить.
Я вигадаю нові літери та розділові знаки,
я вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,
щоби вона забувала про те, що могла знати,
щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.
Небо за її вікнами буде холодне й зелене.
Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.
Хай забуває про все.
Хай забуває навіть про мене.
Лише про мене хай забуває в останню чергу.
Аналіз вірша
Вірш викликає у читача почуття співпереживання до ліричного героя. Його божевілля та самотність зрозумілі та викликають жалість. Вірш також змушує замислитися над силою кохання, яке може зробити людину здатною на будь-які вчинки. Жадан майстерно використовує мову, щоб створити атмосферу напруги та безнадії.
Вірш
Знати, що ти і далі лежиш за випаленою горою,
що до тебе так просто дістатись дорогою,
вивернутою, старою, місто в якому я виріс, життя, яке видавалося грою.
Але хто мене пустить тепер до твоїх околиць?
Хто стане дивитись на мене з-поза твоїх віконниць?
Що за радість вертатися в місто мертвих, яка з цього користь?
Зраджений тобою, викинутий за твої межі,
відлучений від твоїх спальників та бульварів.
Громадяни твої одягають святкові одежі,
земля під ногами здригається від ударів.
Але поки ще не видно великої тіні,
яка накриє твої вулиці й площі,
і я стою за випаленою горою, в сонячному промінні,
і оплакую тебе, місто – ненависне, найдорожче.
Мабуть я не єдиний, хто оплакує, мабуть.
У мене більше немає дому, у мене є лише пам’ять.
Але як вони б’ють із твоїх кварталів, чорт, як вони валять.
Як їм добре спиться нині в моєму домі,
в місті, де всі імена відомі, всі адреси відомі.
Коли ти, господи, дивишся в дзеркало,
що ти бачиш в своїй подобі?
Горе тобі, місто всіма забутих.
Горе твоїм жінкам, яким народжувати серед погрому.
Місто зради, місто розпачу, місто отрути.
Горе всім, хто не повернеться до власного дому.
Тихі години липневого надвечір’я.
Золоті зірки серед листя густого.
Знати, що чорний дощ затопить твої подвір’я.
Знати, що він не омине нікого.
Аналіз вірша
Вірш описує трагічні події, що відбуваються в рідному місті ліричного героя. Місто зруйноване та спалене, його мешканці змушені втікати та шукати притулку в інших місцях. Ліричний герой відчуває біль та розпач від втрати дому та батьківщини. Він оплакує загибель міста та проклинає його ворогів. Вірш також торкається тем пам’яті, зради та людської жорстокості. Ліричний герой не може забути про те, що сталося з його містом, і його серце повне болю та гіркоти.
Вірш
Чекають вечора люди, схожі на равликів,
так гірко сплять на вокзалах, так глибоко.
Ламана лінія кордону, мов соснова гілка.
Дорога важка, коли несеш на спині свій дім і своє минуле.
Вперті равлики беззахисної Європи.
Жінки, що залишили вдома чисту постільну білизну.
Діти, що не відпускають материнську руку,
як прищеплені до яблуні гілки не відпускають теплий стовбур.
Ми потребуємо дива, потребуємо льодяників надії,
дотиків радості, променів, що пробивають темряву.
Що ти візьмеш, малий равлику, вибираючись із згорілого дому?
Насамперед віру в те, що ти сюди неодмінно повернешся.
Упокорений час шаленців і втікачів.
Запекла віра тих, хто зійшов на вокзалі вигнання.
Завжди пам’ятати розташування меблів у батьківському домі.
Ховати в кишені ключі, як засушену квітку.
Ось ця дорога – нині позначена безголоссям,
ночівлі ці – подорожні, поміж дощем і тишею.
Будьте мужніми, равлики, будьте гідними цієї мандрівки,
ви – позбавлені дому, проте не позбавлені серця.
Аналіз вірша
Цей вірш, наповнений образами і метафорами, створює враження глибокого поетичного відображення стану внутрішнього світу людей, які втратили свій дім і тепер змушені шукати нове пристановище. Автор використовує порівняння з равликами, що ніби символізують незахищеність і вразливість, а також містить образи жінок і дітей, які залишаються згадками про минуле та втрати.
Вірш
З випаленими очима й залізом в ключиці
жити далі потрібна вагома причина.
І вона говорить йому, дивлячись в застиглі очниці:
не хвилюйся – тепер я буду твоїми очима.
Я завжди зможу дати якусь пораду.
Я оповідатиму, яка погода.
Я тебе надто люблю, щоби казати неправду.
Твоє небажання жити – просто погорда.
А він відчуває, що в тілі його забагато металу,
А він знає, як чорно буде йому до кінця його віку.
А він чує голоси тих, хто виходить з вокзалу.
А він знаходить сльозу, торкнувши мертву повіку.
І каже: тоді розкажи мені, чого я не бачу?
З чого зараз складається небо над нами?
Скажи, як ти переконуватимеш мою душу незрячу?
Скажи, як домовлятимешся з моїми снами?
Ти не бачиш, – говорить вона, – як нам бракує удачі,
як вперто протоптують стежку ранкові трамваї,
а ще не бачиш, як постаріли ті, кого ти бачив,
і як забувають про тих, кого вже немає.
Я зможу, – говорить вона, – бути легкою, як видих,
бути як звір, що нікому не вчинить кривди.
Єдине, чого не зможу –
зробити так, щоби ти забув про своїх загиблих,
щоби тобі не снились ті, хто ніколи не прийде.
…І навіть якщо ця зима буде тривати роками,
навіть якщо світ болітиме кожним вдихом –
будь його диханням і руками,
будь голосом його, будь його сміхом.
Маєш тепер бачити за тих, хто не бачить,
Маєш тепер любити за тих, хто не любить,
Цієї зими навіть дерева стоять, неначе
вони теж втомилися, вони теж, як люди.
Будь продовженням його збитих пальців,
будь закінченням його довгих речень.
Зимове небо над вами вранці
складається з доказів і заперечень.
Аналіз вірша
Цей вірш глибоко проникає в психологічні та емоційні аспекти страждань і надій, які зустрічаються в житті. Він ставить перед читачем питання про здатність бачити, любити і продовжувати жити навіть у найважчі моменти. Жадан зображує важливість прийняття втрат та розмови з внутрішнім “я”, щоб знайти силу і натхнення продовжувати боротьбу навіть у найтемніший періоди.
Вірш
Так світло зранку. Прозоро навіть.
Сотенні містечка з армійським побутом.
Зима розколюється навпіл,
повітря нагрівається повагом.
Небо тихе в своєму безсонні.
Птахи, немов їх комусь нав’язали.
І поля мерзлі, наче долоні
малого, що довго стоїть на вокзалі.
Дорослі люди з вчинками їхніми –
дивними вчинками, химерними вчинками.
Ранковим потягом за ним не приїхали –
слід тепер чекати вечірнього.
Чергові, що залишились єдиними.
Зима, що була непростою затією.
Час вимірюється не годинами –
вимірюється теплом і надією.
Аналіз вірша
Вірш вражає своєю спокійною меланхолією, що лежить в основі кожного рядка. Жадан використовує відображення зимового пейзажу, щоб передати відчуття замріяності і монотонності, які часом супроводжують ранкові моменти. Через використання метафор та образів, автор створює враження, що час у цьому світі розтягнутий і вимірюється не тільки годинами, але і емоціями, теплом і надією. Це дозволяє читачеві зануритися в атмосферу вірша і відчути той особливий момент спокою, який описується.
Вірш
Вночі я не встиг про це сказати.
Ніч — це серця з золотими нервами.
А на ранок виходиш зі своєї казарми —
сонце вгорі
і туман між деревами.
Діти його просвічують душами,
основи його — вологі, останні.
Якщо не хочеш про мене думати —
думай про ці дерева в тумані.
Думай про них, коли тобі радісно,
думай, коли тобі хочеться плакати.
Дерева в тумані схожі на радіо —
діляться бідами,
діляться планами.
Якщо не хочеш про мене згадувати,
якщо не маєш сили та спокою,
думай про ліс, що стоїть загатою —
міцною, надійною та високою.
Думай про сталеве коріння,
думай про надрізи й крону.
Нехай ця земля, смоляна і осіння,
наповнить теплом
ніч твою чорну.
Думай про мокру траву між дюнами,
думай собі, ніби так і треба.
Я ж знаю, про що ти насправді думаєш,
коли ти думаєш про дерева.
Я знаю, я все це собі переховую
серед туману й огрому нічного.
Немає нічого випадкового.
Немає нічого.
Зовсім нічого.
Аналіз вірша
Поет відтворює відчуття внутрішнього розгублення та прагнення знайти спокій у самотності. Образ дерев у тумані відображає душевний стан героя, його бажання знайти відповіді та заспокоїти свої думки. Жадан використовує звуки природи та образи лісу, щоб передати глибину почуттів і поетичну красу внутрішнього світу героя. Він показує, як думки і почуття переплітаються з природою, створюючи унікальну атмосферу спокою та внутрішньої гармонії.
У віршах Сергія Жадана ми знаходимо глибоке співпереживання і внутрішню рефлексію, які зачіпають найтонші струни нашої душі. Через його поезію проймає ніжність і біль, мрії та реальність, любов і розчарування. Він здатний втягнути читача у світ внутрішніх почуттів і відчуттів, залишаючи слід у серці кожного, хто звертає до його творчості увагу. Таким чином, вірші Сергія Жадана, з їхньою унікальною емоційною силою і проникливістю, мають потужну здатність вразити і залишити читача з глибокими роздумами про життя та його внутрішній світ.